Закон україни про законодавче врегулювання

Військово-консалтингова діяльність. Можливість законодавчого врегулювання

Організатор: прес-служба народного депутата України Валерія Карпунцова.

Учасники: Валерій Карпунцов — народний депутат України, заслужений юрист України, к.ю.н.; Вадим Зіньковський — заступник командира ОЗСП «Азов» по артилерії; Микола Порфимович — ветеран АТО.

Коротко. Головною метою ухвалення Закону України є законодавче врегулювання порядку діяльності та створення суб’єктів військово-консалтингової діяльності. Норми проекту Закону спрямовані передусім на гарантування працевлаштування осіб, які мають значний військовий досвід та спеціальні навички, ветеранів війни, учасників антитерористичної операції, військовослужбовців, звільнених із військової служби, та колишніх працівників правоохоронних органів.

Підсумкові матеріали:

У Раді пропонують законодавчо врегулювати ведення військово-консалтингової діяльності

Народний депутат, член Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Валерій Карпунцов пропонує законодавчо врегулювати порядок діяльності та створення суб’єктів військово-консалтингової діяльності.

Відповідний законопроект №8093 «Про військово-консалтингову діяльність» Карпунцов презентував в Укрінформі.

«Це не стосується створення приватних військових компаній, це не стосується створення олігархічних армій, йдеться про створення військової консалтингової діяльності із залученням фахівців із необхідними навичками, вміннями для можливості їх застосування за межами України легально, відповідно до законодавства нашого і законодавства територіальної юрисдикції, де буде вестись така діяльність», — наголосив депутат.

Карпунцов зазначив, що через події на Сході України за чотири роки АТО в Україні з’явились високопрофесійні спеціалісти у військовій сфері. «З метою подальшого належного застосування своїх спеціальних навичок та вмінь, офіційного працевлаштування та їх матеріального забезпечення виникає необхідність законодавчого врегулювання військово-консалтингової діяльності», — підкреслив автор законопроекту.

Законопроектом пропонується визначити такий вид діяльності, як «надання державам, юридичним чи фізичним особам за межами України послуг військового або охоронного характеру», а для її регулювання пропонується передбачити створення Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері військово-консалтингової діяльності.

Передбачається визначення переліку послуг військового та охоронного характеру. Так, до військових послуг відповідно до законопроекту відноситься: навчання особового складу збройних сил або інших силових чи правоохоронних органів іноземної держави, а також надання кадрової, фінансової, логістичної та інформаційно-аналітичної підтримки; обслуговування та ремонт військової техніки та обладнання; забезпечення поставки військової техніки та обладнання; розмінування території, будівель та споруд; надання медичних та парамедичних послуг; надання послуг з мирного врегулювання військових конфліктів (медіації).

Статтею 9 проекту визначаються обмеження щодо здійснення такої діяльності. Зокрема, персоналу забороняється використовувати та застосовувати зброю, фізичну силу на території України під час виконання своїх функцій. Забороняється здійснювати діяльність, спрямовану на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу; захоплення влади; підрив територіальної цілісності та недоторканності держави; захоплення території іноземної держави.

Відео з прес-конференції:

Замовити фото натисніть тут — Фотобанк

Законодавче регулювання діяльності державних підприємств

Держава, як визначено у Цивільному кодексі України, діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку , встановлених Конституцією України та законом.

З прийняттям Господарського кодексу Закон України „Про підприємства в Україні”, який регулював правові основи діяльності державних підприємств, втратив чинність.

Нині деякі питання статусу та діяльності державних підприємств регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України „Про власність”, статтею 4 Закону України „Про підприємництво”, Законом України „Про приватизацію державного майна”, Законом України „Про управління об‘ктами державної власності” тощо.

Також ці питання регулює Декрет Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року № 24-92 „Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств”, постанова Верховної Ради України „Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності” тощо.

Однак, на сьогодні законодавство схематично окреслює коло повноважень органу управління державного унітарного підприємства (керівника), при цьому ці норми не зосереджені в одному системному акті, а розпорошені у великій кількості правових актах. Недостатньо врегульовано діяльність державних комерційних та казенних підприємств, відсутній чіткий порядок створення державних комерційних та казенних підприємств, управління ними.

Така розпорошеність норм законодавства, які регулюють діяльність державних підприємств, ускладнює діяльність таких підприємств, що в свою чергу може призводити до певних зловживань при управлінні підприємством та його майном. Таким чином, назріла необхідність вдосконалення законодавства про державні підприємства. На нашу думку, найбільш ефективним шляхом такого вдосконалення є прийняття спеціального закону, який регулюватиме діяльність державних унітарних підприємств. Слід відмітити, що необхідність прийняття окремого закону з порушеного питання передбачена також положеннями Господарського кодексу України.

Так, Господарським кодексом встановлено, що законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства (стаття 73); мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом (стаття 74); інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних та казенних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами (статті 75, 77).

Міністерством юстиції було ініційовано розроблення проекту Закону України

„Про державні унітарні підприємства”. Така ініціатива була підтримана Міністерством економіки, Фондом державного майна, Міністерством фінансів, Державним комітетом з питань регуляторної політики та підприємництва. Розроблений Міністерством юстиції проект усуває існуючі прогалини законодавства та вирішує проблемні питання, пов’язані з діяльністю державних унітарних підприємств.

Проектом, зокрема, передбачається змінити порядок утворення казенного підприємства. Так, казенне підприємство згідно з проектом утворюється за рішенням органу управління, погодженим з Кабінетом Міністрів України, що відрізняється від порядку, який існує на сьогодні. Це спростить процедуру створення казенних підприємств, однак збереже контроль з боку Кабінету Міністрів України. Однак, Господарським кодексом України та Законом України „Про управління об‘єктами державної власності” передбачено, що Кабінет Міністрів України приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію казенних підприємств. У зв‘язку з цим, проектом передбачається внесення змін до зазначених вище актів, якими передбачено, що казенне підприємство утворюється за рішенням органу управління, погодженим з Кабінетом Міністрів України.

Проектом запроваджується спеціальна правоздатність державного унітарного підприємства. А саме передбачено, що підприємство має цивільні права, що відповідають предмету і цілям діяльності, визначеним у статуті, та виконує пов’язані з такою діяльністю обов’язки. Запропонований підхід до визначення цивільної правоздатності державного унітарного підприємства не узгоджується із поняттям цивільної правоздатності, визначеним у Цивільному кодексі України. Відповідно до Кодексу (стаття 91) юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. З метою уникнення цих розбіжностей передбачається доповнити Цивільний кодекс України положеннями такого змісту: “У визначених законом випадках юридична особа здатна мати лише ті цивільні права, що відповідають предмету і цілям діяльності, визначеним у її статуті.” Запровадження обмеженої цивільної правоздатності державних унітарних підприємств обумовлено введенням більш жорсткого контролю за діяльністю підприємства зі сторони засновника.

Проектом визначається правовий режим майна державних унітарних підприємств, при цьому у проекті з метою розкриття особливостей управління саме державним майном застосовуються такі поняття як господарське відання та оперативне управління.

Державному комерційному підприємству майно належить на праві господарського відання. Державне комерційне підприємство, здійснюючи право господарського відання, володіє, користується, розпоряджається закріпленим за ним майном на свій розсуд і вчиняє щодо такого майна будь-які дії, які не суперечать законодавству та статуту підприємства.

Майно закріплюється за казенним підприємством на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство, здійснюючи право оперативного управління, володіє та користується закріпленим за ним майном.

З метою більш чіткого розмежування між такими поняттями як „господарське відання” та „оперативне управління” вносяться зміни до Господарського кодексу України. Так, із статті 137 Кодексу, у якій дається визначення „оперативного управління”, пропонується виключити слово „розпоряджається”, що означатиме, якщо майно буде закріплено за підприємством на праві оперативного управління, то це позбавить це підприємство права розпоряджатися цим майном.

Проектом запроваджується обов’язок при створенні державного комерційного підприємства формувати статутний капітал та визначається його мінімальний розмір, який становить суму, еквівалентну не менш як 100 мінімальних заробітних плат, встановлених на момент утворення державного комерційного підприємства. Статутний капітал казенного підприємства не формується.

У проекті передбачається надати державному комерційному підприємству право на конкурентних засадах за згодою органу управління та Фонду державного майна відчужувати або віддавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів такого підприємства, що буде здійснюватися у порядку затвердженому Кабінетом Міністрів України. Відчуження цілісного майнового комплексу державного комерційного підприємства чи його структурного підрозділу здійснюється відповідно до законодавства про приватизацію. Необхідно зазначити, що казенне підприємство не наділяється правом розпоряджатися майном.

Ще одне важливе питання, висвітлене у проекті – це відповідальність державного унітарного підприємства. Визначено, що державне комерційне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним йому майном. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. Держава та орган, що здійснює управління об’єктами державної власності, не відповідають за зобов’язаннями державного унітарного підприємства. Так, на сьогодні статтею 77 Господарського кодексу України передбачено, що у разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства. Як визначено Бюджетним кодексом України міністерства інші центральні органи виконавчої влади, є головними розпорядниками бюджетних коштів та отримують бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України. Однак у Державному бюджеті кошти на відшкодування за зобов‘язаннями казенного підприємства не передбачені.

У проекті також визначається порядок управління унітарним підприємством. Окремо визначаються права керівника державного підприємства, а повноваження органу, що здійснює управління об’єктами державної власності, як представника власника, безпосередньо визначені у Законі України „Про управління об‘єктами державної власності”.

Прикінцевими положеннями проекту з метою врегулювання неузгодженостей вносяться зміни до статей Господарського кодексу України, які регулюють діяльність підприємств, та до Цивільного кодексу України .

Також необхідно зазначити, що Прикінцевими положеннями проекту органам, що здійснюють управління об’єктами державної власності, доручається протягом року з дня набрання чинності цим Законом забезпечити приведення статутів державних підприємств у відповідність із цим Законом. При цьому, встановлюється, що реєстраційний збір за проведення державної реєстрації змін, що вносяться до статутів державних підприємств, або викладення їх у новій редакції, не стягується.

Підсумовуючи викладене, хочу виразити надію, що підготовлений Міністерством юстиції проект Закону України „Про державні унітарні підприємства, що найближчим часом буде подано Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України, буде підтриманий депутатським корпусом та якнайшвидше прийнятий.

Головний спеціаліст
відділу законодавства з питань
підприємництва та приватизації
департаменту цивільного законодавства
та підприємництва
А.С.Яблонська

Законодавче регулювання прямого продажу в Україні

Ефективна діяльність у сфері прямого продажу можлива лише за умови її належного правового забезпечення. Норми права, які регулюють діяльність у сфері прямого продажу, можна класифікувати наступним чином:

1) законодавчі та нормативні акти, а також окремі положення нормативно-правових актів;

2) норми саморегулятивного характеру, викладені у Кодексі професійної етики.

В Україні, як і в інших країнах світу, у тому числі державах-членах Європейського Союзу, відсутні спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність у сфері прямого продажу як таку, адже по своїй суті така діяльність є видом роздрібної торгівлі. При цьому, оскільки існують певні особливості діяльності у сфері прямого продажу, а саме проведення продавцями (дистриб’юторами) демонстрацій продукції споживачам, характер правових відносин між продавцями (дистриб’юторами) та компаніями, які є власниками або законними користувачами торговельних марок, під якими продаються товари, такі особливості врегульовані чинним законодавством.

Так, на рівні Конституції закріплені наступні загальні засади, які, зокрема, стосуються діяльності у сфері прямого продажу

  • власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству (ст. 13);
  • держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом (ст. 13);
  • право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (ст. 41);
  • ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя (ст. 32);
  • не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (ст. 32);
  • кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42);
  • держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42);
  • держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт (ст. 42);
  • кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення (ст. 50).

Господарський кодекс України містить низку загальних положень щодо забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання, свободи підприємницької діяльності, вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України, обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави, заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини, захист прав суб’єктів господарювання та споживачів, обмеження монополізму і захисту від недобросовісної конкуренції тощо.

На стимулювання вільної конкуренції спрямований і Закон України «Про захист економічної конкуренції» (визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин), Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин).

Діяльність дистриб’юторів базується на наступних принципах Господарського кодексу України: самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, комерційний розрахунок та власний комерційний ризик, вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. Варто зазначити, що спеціальними законами забороняється обіг певних товарів на території України, наприклад, чітко визначених наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (Закон України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори») тощо.

Цивільним кодексом України та Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулюється, зокрема, право власності на торгову марку і комерційне найменування. Так, продавці (дистриб’ютори) мають право використовувати відповідні торгові марки та комерційні найменування лише у межах, наданих їм на підставі договору із компанією, товари якої вони продають. Стимулювання продажу як один із елементів діяльності у сфері прямого продажу також виступає об’єктом правового регулювання. Так, засади рекламної діяльності в Україні і відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами, визначає Закон України «Про рекламу». Даний Закон реалізує дві основні цілі. По перше, недопущення недобросовісної реклами, відповідність реклами принципам добросовісної конкуренції. По-друге, захист споживача, врахування етичних, моральних, гуманістичних норм і правил пристойності.

Найбільш вагомим у сфері прямого продажу є регулювання відносин компаній прямого продажу та продавців (дистриб’юторів) зі споживачами. Так, основними нормативно-правовими актами, які регулюють відносини із споживачами, зокрема, у сфері прямого продажу, є Цивільний кодекс України та Закон України «Про захист прав споживачів». Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визнає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Зокрема, згідно із положеннями Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державою, належну якість продукції та обслуговування, безпеку продукції, необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця), право на повернення або обмін товару належної якості (перелік товарів, які підлягають поверненню або обміну визначено Постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію окремих положень Закону України «Про захист прав споживачів»), відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції). Право на достовірну інформацію має особливе значення у діяльності прямого продажу, адже важливо, щоб продавці (дистриб’ютори) не надавали оманливу інформацію, перебільшуючи властивості товарів. Більше того, Законом України «Про захист прав споживачів» забороняється нечесна підприємницька діяльність, а саме вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно основних характеристик продукції, таких як:

  • Її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару;
  • Будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції;
  • Ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг;
  • Потреби у послугах, заміні складових чи ремонті;
  • Характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди;
  • Права споживача або небезпеки, що йому загрожує.
  • Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

    Забороняються як такі, що вводять в оману:

  • пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції;
  • пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої;
  • відмова від пред’явлення споживачу товару, що пропонується, та прийняття замовлення або ненадання товару протягом розумного строку чи демонстрування дефектного зразка товару;
  • недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення;
  • пропонування до вільної реалізації продукції, яка вилучена з обігу або щодо обігу якої існують обмеження;
  • недостовірне твердження, що існуватиме загроза особистій безпеці споживача або його сім’ї, якщо він не придбає чи не замовить продукцію;
  • утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції;
  • використання повідомлення про розпродаж у зв’язку із припиненням суб’єкта господарювання, його структурного підрозділу або припинення відповідного виду господарської діяльності, тоді як це не відповідає дійсності тощо. Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.
  • Як агресивні забороняються такі форми підприємницької практики:

    1. Створення враження, що споживач не може залишити приміщення продавця (виконавця) без укладення договору або здійснення оплати;
    2. Здійснення тривалих та/або періодичних візитів до житла споживача, незважаючи на вимогу споживача про припинення таких дій або залишення житла;
    3. Здійснення постійних телефонних, факсимільних, електронних або інших повідомлень без згоди на це споживача;
    4. Вимога оплати продукції, поставленої продавцем (виконавцем), якщо споживач не давав прямої та недвозначної згоди на її придбання тощо. Суб’єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством. За порушення законодавства про захист прав споживачів передбачено адміністративну відповідальність.
    5. Про етичні аспекти діяльності та саморегуляцію в сфері прямого продажу можна почитатися в окремому розділі «Етика та саморегуляція».

      Президент підписав Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання проведення деяких фітосанітарних процедур

      30 липня Президент України Петро Порошенко підписав прийнятий Верховною Радою 10 липня поточного року Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання проведення деяких фітосанітарних процедур» (Законопроект № 6673 від 06.07.2017), повідомляє Держпродспоживслужба.

      Основні положення законопроекту передбачають:

      — встановлення процедури уповноваження лабораторій на здійснення фітосанітарної експертизи (аналізів);

      — запровадження Реєстру уповноважених фітосанітарних лабораторій, функціонування якого дозволить створити ефективну систему простежуваності висновків лабораторій та фітосанітарних сертифікатів, виданих на їх основі, з метою запобігання корупції;

      — законодавче врегулювання проведення фітосанітарної експертизи та арбітражної фітосанітарної експертизи;

      — визначення строку дії на території України фітосанітарного сертифіката – 14 днів;

      — запровадження адміністративної відповідальності посадових осіб фітосанітарних лабораторій за неналежне дотримання законодавства про карантин рослин під час проведення фітосанітарної експертизи;

      — урахування фітосанітарних вимог країни-імпортера при видачі фітосанітарного сертифіката на експорт та реекспорт.

      Даний закон розроблено в рамках гармонізації вітчизняного законодавства до норм ЄС.

      Із текстом закону можна ознайомитися за посиланням.

      Порошенко підписав закон щодо удосконалення законодавчого врегулювання будівництва доріг на умовах концесії

      Олена Жолкевська

      Президент Петро Порошенко підписав Закон України № 6766 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері будівництва та експлуатації автомобільних доріг», прийнятий Верховною Радою України 27 лютого 2018 року. Про це Львівському порталу повідомили у прес-службі Глави держави.

      «Реалізація Закону сприятиме створенню умов для залучення інвестицій на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг на умовах концесії», – йдеться у повідомленні.

      Нагадаємо, 27 лютого, Верховна Рада України прийняла Закон № 6766 «Про внесення змін до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері будівництва та експлуатації автомобільних доріг». За даними порталу «Українське право», документ передбачає:

      – на умовах концесії можуть передаватись для будівництва та експлуатації дороги загального користування держаного значення;

      – після прийняття рішення щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг, які можуть бути надані у концесію забороняється органам виконавчої влади вчиняти будь які дії щодо надання земельних ділянок, передбачених для будівництва та експлуатації цих автомобільних доріг, у користування чи/та у власність громадян чи юридичних осіб;

      – рішення щодо проведення концесійного конкурсу приймає Кабінет Міністрів України, в якому, зокрема, зазначається технічні параметри автомобільної дороги, базові фінансові показники надання автомобільної дороги в концесію, граничний строк, на який надається концесія, граничний розмір компенсацій концесіонеру, маршрут альтернативного безоплатного проїзду;

      – Кабінет Міністрів України визначає максимальний розмір плати за разовий проїзд автомобільними дорогами побудованими на умовах концесії, який сплачується з урахуванням рівня інфляції;

      – умови, при яких здійснюються концесієдавцем компенсації концесіонеру;

      – концесійні платежі зараховуються до Державного бюджету України і використовуються відповідно до порядку спрямування коштів державного дорожнього фонду;

      – автомобільні дороги (їх ділянки) відносять до розряду платних лише за умови їх суттєвого удосконалення та забезпечення альтернативного проїзду транспортних засобів безоплатними автомобільними дорогами, довжина автомобільних доріг (їх ділянок), що забезпечує альтернативний безоплатний проїзд транспортних засобів не має перевищувати більш ніж в два рази довжину платної автомобільної дороги;

      – у разі якщо відчужується частина земельної ділянки для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування доріг, мостів, естакад та об’єктів, необхідних для їх експлуатації, можливість раціонального використання решти її площі за цільовим призначенням визначається власником і за вимогою власника відчуженню підлягає вся земельна ділянка;

      – рішення відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування доріг, мостів, естакад та об’єктів, необхідних для їх експлуатації має необмежений строк дії.

      Відповідні зміни вносяться до законів «Про джерела фінансування дорожнього господарства України, «Про концесії», «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг», «Про автомобільні дороги», «Про відчуження земельних ділянок інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності».

      Концесія — договір про передачу природних багатств, підприємств, інших господарських об’єктів, що належать державі чи територіальній громаді, в тимчасову експлуатацію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.

      Глава держави підписав Закон щодо удосконалення законодавчого врегулювання будівництва доріг на умовах концесії

      Президент Петро Порошенко підписав Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері будівництва та експлуатації автомобільних доріг», прийнятий Верховною Радою України 27 лютого 2018 року.

      Реалізація Закону сприятиме створенню умов для залучення інвестицій на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг на умовах концесії.

      Законом передбачено внесення змін до Законів України «Про концесії», «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг», «Про автомобільні дороги», «Про джерела фінансування дорожнього господарства України», «Про відчуження земельних ділянок інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», спрямованих на удосконалення законодавчого врегулювання будівництва та експлуатації автомобільних доріг загального користування державного значення на умовах концесії.

      Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

      Закон україни про законодавче врегулювання

      Правові норми, які становлять зміст інституту громадянства України, містяться в Конституції України (статті 4, 25, 26), Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. та інших правових актах, прийнятих з урахуванням вимог міжнародного законодавства. До останніх належать: Гаазька конвенція, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12 квітня 1930 р., Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., Конвенція Ради Європи про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства від 6 травня 1963 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р., Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р., Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 р. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у національному законодавстві, то застосовуються правила міжнародного договору.

      Належність до громадянства України (ст. З Закону України «Про громадянство України»):

      1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України. Такі особи набувають громадянство України з 24 серпня 1991 р.;

      2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» від 13 листопада 1991 р. проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Такі особи набувають громадянство України з 13 листопада 1991 р.;

      3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України. Такі особи також набувають громадянство України з 13 листопада 1991 р.;

      4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Такі особи набувають громадянство України з моменту внесення відмітки у паспорт про громадянство України.

      Документами, що підтверджують громадянство України є (ст. 5 Закону України «Про громадянство України»):

      1) паспорт громадянина України;

      2) свідоцтво про належність до громадянства України;

      3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

      4) тимчасове посвідчення громадянина України;

      5) проїзний документ дитини;

      6) дипломатичний паспорт;

      7) службовий паспорт;

      8) посвідчення особи моряка;

      9) посвідчення члена екіпажу;

      10) посвідчення особи на повернення в Україну.

      Підстави набуття громадянства України (натуралізація)

      Громадянство України набувається:

      1) за народженням;

      2) за територіальним походженням;

      3) внаслідок прийняття до громадянства;

      4) внаслідок поновлення у громадянстві;

      5) внаслідок усиновлення;

      6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя;

      7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

      8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

      9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;

      10) підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Конституційно-правова теорія і практика визначила два основні

      способи набуття громадянства:

      * за народженням (філіація);

      Перший спосіб набуття громадянства за народженням є найпоширенішим і іменується філіацією (від лат. filius — син). Філіація відбувається на основі принципів права крові (jus sanguinis) або права ґрунту (jus soli).

      Право крові означає, що особа набуває громадянство своїх батьків або одного із батьків незалежно від місця народження. Наприклад, у США така норма застосовується до дітей віком до 12 років. У разі виникнення спору щодо громадянства дитини залучаються органи опіки і піклування певної держави, які на основі міжнародного права вирішують спір. Принцип права крові поширений в багатьох країнах світу, зокрема Франції, Болгарії, Німеччині і Чехії та ін.

      Право фунту — набуття громадянства тієї держави, на території якої народилася особа, незалежно від громадянства батьків. Цей принцип властивий законодавству США та країнам Латинської Америки.

      Отже, існування принципів права крові і права фунту визначається необхідністю запобігання випадків безгромадянства, що відповідає вимогам міжнародної Конвенції про припинення безгромадянства 1961 р.

      Другий спосіб набуття громадянства — це натуралізація (укорінення). Натуралізація (від лат. naturalis — природний, дійсний, справжній) — це акт прийняття до громадянства (підданства) іншої держави іноземця чи особи без громадянства за особистою заявою особи, поданою до компетентних органів держави. Натуралізація може здійснюватися тільки на основі законодавчо визначених підстав, зокрема етнічне походження (Ізраїль, Німеччина), належність до певної релігії (Пакистан, Іран), ценз постійного проживання на території держави (Чад, 15 років) та ін.

      Набуття громадянства України за народженням відбувається за таких умов:

      1. Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

      2. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.

      3. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

      4. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

      5. Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.

      6. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

      7. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

      8. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

      Набуття громадянства України за територіальним походженням:

      1. Особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, УСРР, Закарпатської України, УРСР, і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов’язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

      2. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на вищезазначених територіях) і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

      3. Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 р. і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників.

      Вищезазначені іноземці, які подали зобов’язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України.

      Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

      Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

      Датою набуття громадянства України за територіальним походженням с дата реєстрації набуття особою громадянства України. Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Вимога про взяття зобов’язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.

      Прийняття до громадянства України означає, що іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

      Умови прийняття до громадянства України:

      1) визнання і дотримання Конституції та законів України;

      2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців). Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов’язання припинити громадянство (підданство) цих держав;

      3) іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства. Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави. Іноземці, які подали зобов’язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;

      4) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років;

      5) якщо іноземець чи особа без громадянства перебуває у шлюбі з громадянином України понад два роки;

      6) отримання дозволу на імміграцію. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. і мають у паспорті громадянина СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;

      7) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

      8) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

      9) якщо особа має визначні заслуги перед Україною або прийняття її до громадянства України зумовлено інтересом Української держави. На таких осіб не поширюються вищезазначені умови набуття громадянства України (знання мови, безперервне приживання та ін.).

      До громадянства України не приймається особа, яка:

      1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

      2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

      3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

      Поновлення у громадянстві України можливе, якщо:

      1) особа, яка припинила громадянство України, є особою без громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи закордоном;

      2) особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство (підданство) або іноземні громадянства (підданства), повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у громадянстві України та зобов’язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України. Іноземець, який перебуває у громадянстві (підданстві) кількох держав, подає зобов’язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземець, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Датою набуття громадянства України є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

      У громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України у зв’язку з набуттям його внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей чи фальшивих документів або приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не могла набути громадянство України.

      Набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення.

      1. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

      2. Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

      3. Повнолітня особа, яка є особою без громадянства, постійно проживає на території України і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

      Набуття громадянства України внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя.

      1) дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки чи піклування;

      2) дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або Іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки або піклування чи з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки або піклування, якщо така дитина у зв’язку із встановленням опіки або піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем;

      3) дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і постійно проживає в дитячому закладі чи закладі охорони здоров’я, адміністрація яких виконує щодо неї функції опікуна або піклувальника, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім’єю, не знайдені.

      4) дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, сім’ї патронатного вихователя, якщо хоча б один із батьків-вихователів або прийомних батьків, або патронатних вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування дитини до дитячого будинку сімейного типу чи прийомної сім’ї або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім’єю, не знайдені.

      Набуття громадянства України особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України.

      Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

      Набуття громадянства України дитиною у зв’язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них.

      Громадянство України може набути дитина, якщо:

      1) дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий — особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України;

      2) дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий — іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України;

      3) дитина, яка с іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків;

      4) дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий — іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

      Набуття громадянства України внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства.

      Громадянство України може набути дитина у разі:

      1) визнання батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнано громадянина України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України;

      2) визнання материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, а матір’ю визнано громадянку України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України;

      3) встановлення факту батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, якщо батько дитини перебував у громадянстві України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України;

      4) встановлення факту материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, якщо мати дитини перебувала у громадянстві України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України;

      5) якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є особою без громадянства, набуває громадянство України незалежно від місця народження та місця постійного проживання;

      6) якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є іноземцем, набуває громадянство України незалежно від місця її народження та місця постійного проживання за умов, якщо вона подала заяву про набуття громадянства України та зобов’язання припинити іноземне громадянство. Датою набуття громадянства України є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

      Датою набуття громадянства України у перших вищезазначених п’яти випадках є дата народження дитини (особи) або дата набуття громадянства України батьком чи матір’ю, батьківство чи материнство яких визнано або щодо яких встановлено факт батьківства чи материнства, якщо такі батько чи мати набули громадянство України після народження дитини (особи). Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

      Еще по теме:

      • Сохранят ли пенсию работающему инвалиду Льготы которые оставят в 2018 году военным, инвалидам и другим работающим пенсионерам Уже в следующем календарном году вступят в силу изменения порядка выплат работающим пенсионерам России. Льготы будут приравнены к стандартным — вычеты из НДФЛ на обучение […]
      • Закон бернулли уравнение бернулли Уравнение Бернулли Основные уравнения гидродинамики - уравнение Бернулли и неразрывности позволяют установить взаимосвязь между параметрами плавно изменяющегося потока. Уравнение Бернулли для потока идеальной жидкости Рассмотрим установившееся движение […]
      • Правила прикорма каши Прикорм кашами Каша – это блюдо прикорма с высокой энергетической ценностью. Каша относится к продуктам прикорма на зерновой и зерно-молочной основе и является одним из основных источников углеводов, растительных белков, жиров, пищевых волокон, минералов и […]
      • Заявление на приобщение документов Ходатайство о приобщении документов Если после подачи иска в суд необходимо дополнить материалы дела какими-то письменными доказательствами, подайте ходатайство о приобщении документов. Особенно сложных требований к составлению и подаче такого ходатайства […]
      • Не облагаемое налогом имущество Налог на имущество организаций Актуально на: 26 января 2018 г. Налог на имущество организаций устанавливается Налоговым кодексом, а также региональными законами (п. 1 ст. 372 НК РФ). Налог на имущество организаций: кто должен платить налог 1. Организации на […]
      • Арбитраж по доменам Форум ZiSMO.biz Домены под арбитраж Какие ссылки/домены использовать если нужно в 500 акков поставить ссылку? а конкретней вопрос описать никак? а то догадайся под что именно тебе это нужно Altessa 12 авг. 2017 есть 500 аккаунтов, в каждый нужно поставить […]
      • Бланк заявления на загран Паспорт Анкета на загранпаспорт нового образца 2018 Анкета-заявление на загранпаспорт нового образца 2018 Анкеты на загранпаспорт нового образца могут обрабатываться в автоматическом режиме, поэтому важно правильно заполнить бланк заявления. Мы подробно расскажем […]
      • Пример встречного искового заявления Встречный иск Особенным видом защиты ответчика в противовес предъявленным исковым требованиям является встречный иск. Такой метод защиты — предъявление ответчиком исковых требований к истцу по уже возбужденному в суде гражданскому делу. Важным условием […]